Долини Кедрон. Або «зимового потоку Кедрон». У Грецьких Писаннях про долину Кедрон згадується лише в цьому вірші. Ця долина відділяє Єрусалим від Оливкової гори і простягається з півночі на південь уздовж східних кордонів міста. Долина Кедрон переважно була безводною, навіть узимку. Вона наповнювалась водою лише після сильних злив. Грецьке слово хе́ймаррос, перекладене тут як «долина», буквально означає «зимовий потік», тобто потік, що є повноводним лише після сильних злив у зимовий період. У Септуагінті це грецьке слово вживається понад 80 разів як відповідник єврейського слова на́хал, яке міститься у вислові «долина Кедрон» у Єврейських Писаннях (2См 15:23; 1Цр 2:37). І єврейське, і грецьке слово, що перекладаються як «долина», можуть також вказувати на потік (Пв 10:7; Йв 6:15; Іс 66:12; Єз 47:5). Але найчастіше ці слова стосуються русла потоку, що наповнюється в період зимових дощів (Чс 34:5; ІсН 13:9; 17:9; 1См 17:40; 1Цр 15:13; 2Хр 33:14; Не 2:15; Псн 6:11). Обидва слова ще перекладаються як «ваді». (Див. глосарій, «Ваді».)

Загін воїнів. Вжите тут грецьке слово спе́йра передає думку про римських воїнів. З чотирьох письменників Євангелій тільки Іван згадує, що римські воїни були присутні під час арешту Ісуса (Ів 18:12).

Вдаривши ним, відсік праве вухо рабові первосвященика. Усі чотири письменники Євангелій описують цей епізод, доповнюючи розповіді один одного (Мт 26:51; Мр 14:47; Лк 22:50). Тільки Лука, «улюблений лікар» (Кл 4:14), пише, що Ісус, «доторкнувшись до вуха, зцілив раба» (Лк 22:51). А Іван — єдиний, хто згадує, що Симон Петро вихопив меча і що раба, якому він відсік вухо, звали Малх. Очевидно, саме Іван був учнем, який «був знайомий з первосвящеником» та його домашніми (Ів 18:15, 16), тож цілком логічно, що у своєму Євангелії він називає ім’я пораненого чоловіка. Те, що Іван знав домашніх первосвященика, підтверджують слова з Ів 18:26, де Іван пояснює, що раб, який впізнав Петра, був «родичем того, кому Петро відсік вухо».

Невже я не вип’ю чаші. У Біблії слово «чаша» часто вживається у символічному значенні і вказує на Божу волю стосовно людини, призначену їй «частку» (Пс 11:6; 16:5; 23:5). «Пити чашу» тут означає підкоритися Божій волі. В цьому випадку «чаша» включала не тільки страждання і страту Ісуса на основі фальшивих звинувачень у богозневазі, але також його воскресіння до безсмертного життя на небі. (Див. коментарі до Мт 20:22; 26:39.)

Нехай ця чаша мене омине. У Біблії слово «чаша» часто вживається у символічному значенні і вказує на Божу волю стосовно людини, призначену їй «частку». (Див. коментар до Мт 20:22.) Ісус знав, що його звинуватять у богозневазі і спробі вчинити заколот, тому дуже переживав, що його смерть стягне ганьбу на Бога. Тож він молився про те, щоб ця «чаша» його оминула.

Пити чашу. У Біблії слово «чаша» часто вживається у символічному значенні і вказує на Божу волю стосовно людини, призначену їй «частку» (Пс 11:6, прим.; 16:5; 23:5). «Пити чашу» тут означає підкоритися Божій волі. В цьому випадку «чаша» включала не тільки страждання і страту Ісуса на основі фальшивих звинувачень у богозневазі, але також його воскресіння до безсмертного життя на небі.

Воєначальник. Грецьке слово хілı́архос («хіліарх») буквально означає «начальник над тисячею», тобто тисячею воїнів. Воно вказує на римського військового трибуна. У кожному римському легіоні було по шість трибунів. Проте легіон не ділився на шість загонів — кожен трибун командував цілим легіоном два місяці на рік. Ці воєначальники мали великі повноваження, в тому числі обирати та призначати центуріонів. Грецьке слово також могло стосуватися будь-якого воєначальника з високим званням. Римський воєначальник супроводжував воїнів, котрі арештували Ісуса.

Юдейська варта. Очевидно, йдеться про варту, яка підпорядковувалась юдейській владі, тобто релігійним провідникам. (Див. коментар до Ів 7:1.)

Юдеї. У Євангелії від Івана це слово має різні значення, залежно від контексту. В широкому значенні воно стосується юдейського народу, мешканців Юдеї або мешканців Єрусалима чи його околиць. Також це слово може вживатись у вужчому значенні і вказувати на юдеїв, які ревно обстоювали людські традиції, що були пов’язані з Мойсеєвим законом, але часто суперечили духу Закону (Мт 15:3—6). Найвпливовішими з цих «юдеїв» були юдейські релігійні провідники, які вороже ставилися до Ісуса. З контексту цього та інших віршів 7-го розділу Івана видно, що мова йде про юдейську владу, тобто релігійних провідників (Ів 7:13, 15, 35а). (Див. глосарій, «Юдей».)

Кайяфи і старшого священика Анни. Вказуючи на початок служіння Івана Хрестителя, Лука говорить про дні, коли юдейським священством керували два впливові чоловіки. Анну призначив первосвящеником римський намісник Сирії Квіріній близько 6—7 року н. е. Служіння Анни тривало приблизно до 15 року н. е. Навіть після того, як римляни позбавили Анну офіційного титулу, він, очевидно, й далі мав великий вплив і владу як колишній первосвященик і авторитетний представник юдейського духівництва. П’ятеро його синів також були первосвящениками. Його зять Кайяфа займав посаду первосвященика приблизно з 18 року н. е. до приблизно 36 року н. е. Хоча у 29 році н. е. первосвящеником був Кайяфа, Анну можна було назвати «старшим священиком» з огляду на його впливове становище (Ів 18:13, 24; Дії 4:6).

Спочатку його повели до Анни. Лише Іван згадує про цю деталь. Анну призначив первосвящеником римський намісник Сирії Квіріній близько 6—7 року н. е. Служіння Анни тривало приблизно до 15 року н. е. Навіть після того, як римляни позбавили Анну офіційного титулу, він, очевидно, й далі мав великий вплив і владу як колишній первосвященик і авторитетний представник юдейського духівництва. П’ятеро його синів також були первосвящениками. Його зять Кайяфа займав посаду первосвященика приблизно з 18 року н. е. до приблизно 36 року н. е., що включало той рік, тобто 33 рік н. е.,— знаменний рік, коли було страчено Ісуса. (Див. коментар до Лк 3:2.)

Той, якого Ісус особливо любив. Тобто улюблений учень Ісуса. Це перша з п’яти згадок про учня, «якого Ісус любив [або «особливо любив»]», чи про «улюбленого учня» (Ів 19:26; 20:2; 21:7, 20). Вважається, що ним був апостол Іван, син Зеведея, брат Якова (Мт 4:21; Мр 1:19; Лк 5:10). Існує кілька підстав для такого погляду. По-перше, апостол Іван у Євангелії не згадує свого імені, а говорить про себе тільки як про сина Зеведея (Ів 21:2). По-друге, зі слів в Ів 21:20—24 видно, що той самий «учень, якого Ісус любив» написав це Євангеліє. І, по-третє, Ісус сказав про цього апостола: «Якщо я хочу, аби він залишався, аж поки не прийду, що тобі до цього?» Це означає, що згаданий учень мав жити значно довше, ніж Петро та інші апостоли, і саме Іван пережив усіх апостолів. (Див. коментарі до назви книги Івана та Ів 1:6; 21:20.)

Свого улюбленого учня. Тобто учня, якого Ісус особливо любив. Це друга з п’яти згадок про учня, «якого Ісус особливо любив» (Ів 13:23; 20:2; 21:7, 20). Вважається, що ним був апостол Іван. (Див. коментар до Ів 13:23.)

Іншого учня, якого Ісус особливо любив. Тобто улюбленого учня Ісуса. Це третя з п’яти згадок про учня, «якого Ісус любив [або «особливо любив»]», чи про «улюбленого учня» (Ів 13:23; 19:26; 20:2; 21:7, 20). Вважається, що ним був апостол Іван. (Див. коментарі до Ів 13:23; 18:15.) У чотирьох інших випадках вживається грецьке слово аґапа́о. А в цьому вірші використано синонім, грецьке слово філе́о, яке в цьому перекладі часто передається як «любити; відчувати прив’язаність до» (Мт 10:37; Ів 11:36; 16:27; 21:15—17; 1Кр 16:22; Тит 3:15; Об 3:19; див. коментарі до Ів 5:20; 16:27; 21:15).

Учень, якого Ісус любив. Тобто учень, якого Ісус особливо любив. Це четверта з п’яти згадок про учня, «якого Ісус любив [або «особливо любив»]», чи про «улюбленого учня» (Ів 13:23; 19:26; 20:2; 21:7, 20). Загалом вважається, що ним був апостол Іван, син Зеведея, брат Якова (Мт 4:21; Мр 1:19; Лк 5:10; Ів 21:2; підстави для такого погляду наведено в коментарях до Ів 13:23; 21:20).

Учень, якого Ісус любив. Тобто учень, якого Ісус особливо любив. Це остання з п’яти згадок про учня, «якого Ісус любив [або «особливо любив»]», чи про «улюбленого учня» (Ів 13:23; 19:26; 20:2; 21:7, 20). Загалом вважається, що ним був апостол Іван, син Зеведея, брат Якова (Мт 4:21; Мр 1:19; Лк 5:10; Ів 21:2). Як видно з контексту в Ів 21:20—24, «учень, якого Ісус любив» був також «учнем...[який] описав це», тобто письменником Євангелія від Івана. (Див. коментарі до назви книги Івана; Ів 1:6; 13:23.)

Ще один учень. Очевидно, йдеться про апостола Івана. Адже коли Іван говорить про себе у своєму Євангелії, то ніколи не згадує свого імені. (Див. коментарі до Ів 13:23; 19:26; 20:2; 21:7; 21:20.) Крім того, Іван і Петро згадуються разом в Ів 20:2—8, де розповідається про час після воскресіння Ісуса. Біблія не пояснює, звідки Іван, учень з Галілеї, знав первосвященика, але завдяки знайомству з домашніми первосвященика він сам ввійшов у двір і провів туди Петра (Ів 18:16).

Вогнище. В грецькому тексті тут згадується про вогнище з розжареним вугіллям. Мається на увазі деревне вугілля — чорна, ламка, пориста, вуглецева речовина, яка утворюється після неповного згорання дерева. У давнину це вугілля отримували після спалювання укладених шарами дров, які засипа́ли землею. Процес тривав кілька днів, при цьому стежили, щоб надходило якнайменше повітря — лише стільки, скільки потрібно для згорання виділених газів. У результаті утворювалося досить чисте вугілля. Такий процес займав багато часу і потребував постійного нагляду, але зрештою отримували цінне паливо, яке довго горіло, давало високу температуру і не диміло. На деревному вугіллі розпалювали багаття чи клали його в жаровню, щоб зігрітися (Іс 47:14; Єр 36:22). Завдяки рівномірному жару і відсутності полум’я та диму вугілля було ідеальним паливом для приготування їжі (Ів 21:9).

Анна, старший священик. Анну призначив первосвящеником римський намісник Сирії Квіріній близько 6—7 року н. е. Служіння Анни тривало приблизно до 15 року н. е. Навіть після того, як римляни позбавили Анну офіційного титулу, він, очевидно, й далі мав великий вплив і владу як колишній первосвященик і авторитетний представник юдейського духівництва. П’ятеро його синів також були первосвящениками. Його зять Кайяфа займав посаду первосвященика приблизно з 18 року н. е. до приблизно 36 року н. е. (Див. коментар до Лк 3:2.) В Ів 18:13, 19 Анну названо «старшим священиком». Те саме грецьке слово (архіере́ус) могло застосовуватись і до первосвященика, і до будь-якого впливового священика, у тому числі первосвященика, котрого зняли з посади. (Див. глосарій, «Старший священик».)

Спочатку його повели до Анни. Лише Іван згадує про цю деталь. Анну призначив первосвящеником римський намісник Сирії Квіріній близько 6—7 року н. е. Служіння Анни тривало приблизно до 15 року н. е. Навіть після того, як римляни позбавили Анну офіційного титулу, він, очевидно, й далі мав великий вплив і владу як колишній первосвященик і авторитетний представник юдейського духівництва. П’ятеро його синів також були первосвящениками. Його зять Кайяфа займав посаду первосвященика приблизно з 18 року н. е. до приблизно 36 року н. е., що включало той рік, тобто 33 рік н. е.,— знаменний рік, коли було страчено Ісуса. (Див. коментар до Лк 3:2.)

Старший священик. Тобто Анна. (Див. коментарі до Ів 18:13; Дії 4:6.)

До первосвященика Кайяфи. Див. додаток Б12, де позначено можливе місце розташування дому Кайяфи.

Заспівав півень. Див. коментар до Мр 14:72.

Півень проспівав. Про це говориться в усіх чотирьох Євангеліях, але тільки Марко згадує, що півень проспівав удруге (Мт 26:34, 74, 75; Мр 14:30; Лк 22:34, 60, 61; Ів 13:38; 18:27). З Мішни видно, що за днів Ісуса в Єрусалимі тримали півнів, і це свідчить про правдивість біблійної оповіді. Півень заспівав, очевидно, перед світанком. (Див. коментар до Мр 13:35.)

Намісницької резиденції. Див. коментар до Мт 27:27.

Ранок. Тобто ранок 14 нісана. У той день Ісуса судили і стратили. Пасха почалася напередодні ввечері, і, як видно з інших Євангелій, того вечора Ісус та апостоли споживали пасхальну вечерю (Мт 26:18—20; Мр 14:14—17; Лк 22:15). Тому в цьому вірші згадка про споживання пасхальної їжі стосується споживання їжі 15 нісана, тобто першого дня Свята прісного хліба. За часів Ісуса «Пасхою» іноді називали і саму Пасху (14 нісана), і Свято прісного хліба (15—21 нісана) (Лк 22:1).

Намісницьку резиденцію. Грецьким словом прайто́ріон (походить від латинського прето́ріум) називали офіційну резиденцію римських намісників. У Єрусалимі такою резиденцією, очевидно, був палац, побудований Іродом Великим, який розташовувався у північно-західній частині верхнього міста, тобто на півдні Єрусалима. (Щодо місця розташування див. додаток Б12, «палац намісника».) Пилат перебував у Єрусалимі тільки під час особливих подій, наприклад у свята, оскільки в ті дні в місті могли бути заворушення. Його постійна резиденція розташовувалась у Кесарії.

Ти Цар юдейський? Див. коментар до Мт 27:11.

Ти Цар юдейський? Жоден цар у Римській імперії не міг правити без дозволу цезаря. Тому, допитуючи Ісуса, Пилат зосереджується на питанні про його царювання.

Моє Царство не належить до цього світу. Ісус не дав прямої відповіді на питання Пилата: «Що ж ти зробив?» (Ів 18:35). Натомість він зосередився на його першому питанні: «Ти Цар юдейський?» (Ів 18:33). У своїй короткій відповіді Ісус тричі згадав про Царство, в якому мав стати Царем. Говорячи, що його Царство «не належить до цього світу», Ісус дав чітко зрозуміти, що воно засноване не людьми. Це узгоджується з тим, що було сказано раніше про «Царство небесне» або про «Боже Царство» (Мт 3:2; Мр 1:15). Ісус також говорив, що його послідовники «не належать до світу», тобто неправедного людського суспільства, відчуженого від Бога і його служителів (Ів 17:14, 16). Звертаючись до Петра того вечора, Ісус показав, що його послідовники не повинні воювати за нього, як це робили б прибічники людського царя (Мт 26:51, 52; Ів 18:11).

Ти сам кажеш, що я цар. Цими словами Ісус підтверджує, що є царем (Мт 27:11; пор. коментарі до Мт 26:25, 64). Однак Пилат має неправильне уявлення про царську владу Ісуса. Ісусове Царство «не належить до цього світу» і тому не становить загрози для Риму (Ів 18:33—36).

Свідчити про правду. Грецькі слова, які в Грецьких Писаннях перекладаються як «свідчити» (мартіре́о), «свідчення» (мартірı́а) і «свідок» (ма́ртіс), мають широке значення. Ці споріднені слова в основному вказують на те, що хтось розповідає про факти як очевидець або як той, хто сам про них дізнався. Однак вони також можуть означати «проголошувати; підтверджувати; говорити схвально». Ісус не тільки свідчив про правду і проголошував те, в чому був переконаний, але й жив так, щоб доводити правдивість пророчого слова та обіцянок свого Батька (2Кр 1:20). В Біблії містяться детальні пророцтва, які розкривають Божий намір, пов’язаний з Царством та його Месіанським Правителем. Усе Ісусове життя на землі, яке завершилось жертовною смертю, стало сповненням месіанських пророцтв, у тому числі прообразів із Закон-угоди (Кл 2:16, 17; Єв 10:1). Тож можна сказати, що Ісус свідчив про правду своїми словами і ділами.

Правду. Ісус мав на увазі не правду в загальному, а правду про Божі наміри. Головним у Божому намірі є те, що Ісус, «син Давида», є Первосвящеником і Правителем Божого Царства (Мт 1:1). Ісус пояснив, що прийшов до людей, жив на землі і виконував своє служіння передусім для того, щоб проголошувати правду про це Царство. Подібну звістку оголосили ангели перед народженням і під час самого народження Ісуса у Віфлеємі юдейському, місті, де народився Давид (Лк 1:32, 33; 2:10—14).

Ти сам це сказав. Цими словами Ісус не ухилився від відповіді на запитання Кайяфи, адже визнавав право первосвященика вимагати від нього свідчення під присягою (Мт 26:63). Цей вислів, очевидно, був юдейською ідіомою, яку вживали, щоб погодитися зі сказаним. Це підтверджує паралельна оповідь Марка, де говориться, що у відповідь Ісус сказав: «Я» (Мр 14:62; див. коментарі до Мт 26:25; 27:11).

Ти сам це сказав. Вжита тут юдейська ідіома використовувалася, щоб підтвердити правдивість слів того, хто ставив запитання. Запитання Юди ще можна перекласти так: «Учителю, хіба це я?» Своєю відповіддю Ісус, очевидно, показав, що Юда сам визнав відповідальність за цю зраду. Невдовзі після цього Юда пішов. Як видно з Ів 13:21—30, це сталося перед тим, як Ісус запровадив відзначання Господньої Вечері. В оповіді Матвія наступна згадка про Юду міститься в Мт 26:47, де розповідається, як він приходить з натовпом людей у Гефсиманський сад.

Що таке правда? Правда, про яку запитує Пилат, очевидно, стосується правди в загальному, а не «правди», про яку якраз перед тим говорив Ісус (Ів 18:37). Якби це запитання було щирим, Ісус обов’язково дав би на нього відповідь. Однак Пилат, імовірно, ставить риторичне запитання. Він, по суті, скептично і з цинізмом говорить: «Правда? Яка правда? Правди не існує!» Не чекаючи відповіді, Пилат виходить до юдеїв.

За вашим звичаєм я маю... звільнити для вас якусь людину. Про звичай звільняти в’язня також згадується в Мт 27:15 і Мр 15:6. Це, очевидно, був юдейський звичай, бо Пилат сказав юдеям: «За вашим звичаєм». Хоча цей звичай не ґрунтується на Єврейських Писаннях і не згадується в них, однак він існував у юдеїв за днів Ісуса. Римлянам також був знайомий цей звичай, адже існують докази того, що вони відпускали в’язнів, щоб догодити натовпам.