Я народилася в області Галісія, що на північному заході Іспанії, і була четвертою з восьми дітей. Ми жили в селі, і батьки мали невелику ферму. Між нами всіма були теплі стосунки. На той час в Іспанії було прийнято, що принаймні одна дитина в сім’ї йшла в духовну семінарію чи жіночий монастир. З нас троє зробило такий крок.

Коли мені було 13, я пішла в монастир у Мадриді, в якому служила моя сестра. Там я відчула непривітне ставлення до себе. В монастирі не існувало дружніх стосунків, були лише правила, молитви та аскетизм. Рано-вранці ми збиралися в каплиці, щоб поринути в благочестиві роздуми, але часто я взагалі ні про що не думала. Потім ми співали релігійних пісень і ходили на месу. Оскільки все було латинською мовою, я майже нічого не розуміла, і здавалося, що Бог дуже далекий від мене. Нам заборонялося розмовляти, і ми мовчали цілими днями. Навіть при зустрічах з рідною сестрою ми могли лише сказати одна одній таке привітання: «Вітаємо тебе, найсвятіша Маріє!» Монахині дозволяли дівчатам порозмовляти всього півгодини після прийняття їжі. Як же це відрізнялося від мого щасливого життя, яке я мала вдома! Я страждала від самотності і часто плакала.

Хоча я ніколи не почувала себе близькою до Бога, та все ж у 17-річному віці прийняла постриг і стала монахинею. Я виконувала все, що від мене очікували, але невдовзі почала сумніватися, чи це справді моє покликання. Монахині казали, що ті, хто сумнівається, потраплять у пекло. Однак сумніви мучили мене і далі. Я знала, що Ісус Христос не усамітнювався; навпаки, він постійно навчав людей і допомагав їм (Матвія 4:23—25). Коли мені виповнилося 20, я не бачила жодної причини залишатися в монастирі. На мій подив, абатиса сказала, що якщо я вагаюся, то мені ліпше якнайшвидше піти. Я підозрюю, що вона боялася мого впливу на інших. Тож я покинула монастир.

 Батьки не засуджували мене, коли я повернулася додому. Але оскільки в нашому селі не було роботи, то я поїхала до Німеччини, де жив один з моїх братів. Він належав до активної групи іспанських емігрантів-комуністів. Мені дуже подобалося спілкуватися з ними, бо вони боролися за права робітників і рівноправ’я жінок. Я стала комуністкою і зрештою вийшла заміж за одного члена групи. Я вважала, що роблю корисну справу, розповсюджуючи комуністичну літературу і беручи участь у маршах протесту.

Але згодом я знову розчарувалася. Я побачила, що в комуністів діла часто розходилися зі словами. Я остаточно в цьому переконалася, коли в 1971 році кілька молодих членів нашої групи спалили іспанське консульство у Франкфурті. Вони зробили це на знак протесту проти несправедливого диктаторського режиму в Іспанії. Однак, на мій погляд, виражати своє обурення в такий спосіб було неправильно.

Коли народилася наша перша дитина, я сказала чоловікові, що більше не ходитиму на зібрання комуністів. Мені було дуже самотньо, тому що ніхто з колишніх друзів навіть не прийшов провідати мене і малюка. Я роздумувала про сенс життя і запитувала себе, чи варто було витрачати стільки зусиль, щоб змінити суспільство на краще.

У 1976 році в наші двері постукали двоє іспанських Свідків, вони запропонували біблійну літературу. Я не відмовила їм і взяла публікації. Наступного разу я буквально заси́пала їх запитаннями про страждання, нерівність і несправедливість. Мене здивувало, що вони відповідали на кожне моє запитання за допомогою Біблії. Тож я охоче погодилася на біблійне вивчення.

Спочатку мені хотілося просто отримувати знання. Але все змінилося, коли ми разом з чоловіком почали приходити на зібрання у Зал Царства Свідків Єгови. Тоді в нас уже було двоє дітей. Свідки люб’язно підвозили нас і допомагали доглядати за дітьми під час зібрань. Я дуже полюбила цих добрих людей.

Проте у мене все ще були сумніви щодо релігії. Коли я відвідувала своїх рідних в Іспанії, мій дядько, який був священиком, почав відмовляти мене від вивчення Біблії. Але мені на поміч прийшли місцеві Свідки. Вони відповідали на мої запитання за допомогою Біблії, так само як це робили Свідки в Німеччині. Тому я вирішила, що, повернувшись додому, відновлю вивчення Біблії. Хоча мій чоловік припинив біблійне вивчення, це не перешкодило мені зробити духовний поступ. У 1978 році я охрестилася, ставши Свідком Єгови.

Завдяки точним знанням з Біблії я знайшла мету в житті і мудрі поради. Наприклад, у 1 Петра 3:1—4 дружини заохочуються «підкорятися своїм чоловікам», ставитись до них з «глибокою повагою» і виявляти «спокійний і лагідний дух, який має надзвичайну цінність у Божих очах». Такі принципи допомогли мені бути доброю дружиною і матір’ю.

Пройшло приблизно 35 років відколи я стала Свідком. Я щаслива, що служу Богу і належу до його чудової духовної родини. Мене також дуже потішає, що четверо з моїх п’ятьох дітей роблять так само.