Я НАРОДИВСЯ 1926 року в Греції, у невеличкому селі Каріца, і був сьомим з восьми дітей. Мої батьки були дуже працьовитими.

За рік до того мої батьки зустріли Іоанніса Паппарізоса, ревного і говіркого Дослідника Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Вражені тим, як Іоанніс переконливо говорив на основі Святого Письма, вони почали ходити на зібрання Дослідників Біблії в нашому селі. Моя мама мала міцну віру в Бога Єгову. Хоча мама була неписьменною, вона ділилася правдою з іншими при кожній нагоді. На жаль, мій батько зосередився на недоліках людей і поступово перестав відвідувати християнські зібрання.

Мої рідні брати й сестри і я поважали Біблію, але в голові у нас були лише розваги. Потім, у 1939 році, коли Європу охопила Друга світова війна, одна подія в нашому селі стривожила нас. Нашого родича Ніколаоса Псарраса, який жив по сусідству і недавно охрестився, призвали до грецької армії. Ніколаосу було 20. Він сміливо сказав представникам військової влади: «Я не можу воювати, тому що я воїн Христа». Військовий суд розглянув його справу і засудив до десяти років ув’язнення. Ми були приголомшені!

На щастя, на початку 1941 року, коли союзні війська на деякий час ввійшли на територію Греції, Ніколаоса було звільнено з в’язниці. Він повернувся в Каріцу. Мій старший брат Іліас закидав його питаннями про Біблію. Я уважно слухав їх. Згодом Іліас, я і наша наймолодша сестра Евморфія почали вивчати Біблію і регулярно відвідувати зібрання Свідків. Наступного року ми троє присвятили своє  життя Єгові та охрестилися. Пізніше ще четверо наших братів і сестер стали вірними Свідками.

У 1942 році в зборі «Каріца» було дев’ять молодих людей віком від 15 до 25 років. Усі ми знали, що попереду жорстокі переслідування. Тож ми при кожній можливості збиралися разом, щоб вивчати Біблію, співати духовні пісні і молитися. Так ми зміцнювали себе і свою віру.

Наприкінці Другої світової війни грецькі комуністи підняли бунт проти уряду Греції, внаслідок чого спалахнула запекла громадянська війна. Комуністи ходили по селах і змушували жителів приєднуватися до їхніх партизанських загонів. Коли вони влаштували облаву в нашому селі, то силою забрали з собою трьох молодих Свідків — Антоніоса Цукаріса, Іліаса і мене. Ми казали, що є християнами і дотримуємося нейтралітету, але вони повели нас до гори Олімп, до якої було приблизно 12 годин ходи від нашого села.

Невдовзі один офіцер звелів нам вступити до партизанської диверсійної групи. Ми пояснили, що правдиві християни не беруть до рук зброї, і розлючений офіцер потягнув нас до генерала. Коли ми повторили наші слова генералу, той наказав: «Тоді беріть мула і возіть поранених з поля бою до госпіталю».

Ми відповіли: «А що, коли нас захоплять солдати урядових військ? Вони ж будуть вважати, що ми воюємо проти них». «Тоді доставляйте хліб на лінію фронту»,— сказав генерал. Ми відповіли: «А що, коли який-небудь офіцер побачить нас з мулом і накаже возити зброю на лінію фронту?» Генерал довго й напружено думав і зрештою вигукнув: «Що ж, доглядайте за вівцями. Залишайтеся в горах і пасіть отари».

Оскільки навколо нас точилася громадянська війна, ми троє вважали, що догляд за вівцями не суперечитиме нашому сумлінню. Через рік Іліасу, як найстаршому синові, дозволили повернутися додому, щоб піклуватися про нашу овдовілу маму. Антоніос захворів і його звільнили, я ж залишився в полоні.

А тим часом до партизанів впевнено наближалися грецькі війська. Загін, який тримав мене в полоні, хотів втекти через гори до сусідньої Албанії. Коли ми перебували недалеко від кордону, нас несподівано оточили грецькі солдати. Повстанці запанікували і порозбігалися. Я заховався за поваленим деревом і зрештою опинився в ситуації, згаданій на початку.

Я розповів грецьким солдатам, що був у полоні комуністів. Щоб усе з’ясувати, вони забрали мене до військового табору поблизу стародавнього міста Верія, про яке згадує Біблія. Там мені звеліли копати окопи для солдат. Коли я відмовився, командир наказав заслати мене в страхітливий табір на острові Макронісос (Макронісі).

Незахищений від вітру, безводний і випалений сонцем скелястий острів Макронісос лежить біля узбережжя Аттики, приблизно за 50 кілометрів від Афін. Довжина острова становить усього 13 кілометрів, а максимальна ширина — 2,5 кілометра. З 1947 по 1958 рік на ньому перебувало понад 100 000 в’язнів. Серед них були комуністи і ті, кого лише підозрювали в цьому, колишні повстанці, а також чимало вірних Свідків Єгови.

Коли на початку 1949 року я прибув на цей острів, в’язні були поділені на кілька таборів. Мене помістили в табір з низьким рівнем безпеки, в якому налічувалось кілька сотень чоловіків. Приблизно 40 з нас спали на землі в 10-місному брезентовому наметі. Ми пили смердючу воду і їли переважно сочевицю та баклажани. Нам постійно дошкуляв вітер і пил. Але принаймні ми не тягали без кінця туди-сюди каміння, на відміну від інших нещасних в’язнів, яким таке садистичне знущання завдавало нестерпних фізичних і розумових мук.

Одного дня, прогулюючись берегом, я зустрів кількох Свідків з інших таборів. Як же ми зраділи! Ми зустрічалися при кожній нагоді, але були дуже обережними, щоб нас не викрили. Також ми обачно проповідували іншим в’язням. Деякі з них пізніше стали Свідками Єгови. Така діяльність і щиросердні молитви допомагали нам підтримувати свою духовність.

Після десятьох місяців «перевиховання» мої поневолювачі вирішили, що мені пора вдягнути військову форму. Коли я відмовився, вони потягли мене до коменданта табору. Я дав йому листок, на якому було написано: «Я хочу бути лише воїном Христа». Погрожуючи, комендант відправив мене до свого заступника — архієпископа Грецької православної церкви, який був одягнений у всі священицькі регалії. Коли я сміливо відповів на його запитання на основі Біблії, він гнівно закричав: «Заберіть його! Він фанатик!»

Наступного ранку солдати знову звеліли мені одягнути військову форму. Я відмовився, і вони побили мене кулаками і дерев’яним кийком. Після цього вони відвели мене в лазарет, щоб переконатися, що мені нічого не зламали, і потягли назад до намету. І так відбувалося щодня протягом двох місяців.

Я не зрікся своєї віри, тому незадоволені солдати спробували новий метод. Вони зв’язали мені руки за спиною і почали жорстоко бити мене мотузками по ступнях. Відчуваючи нестерпний біль, я згадав Ісусові слова: «Щасливі ви, коли через мене люди ганьблять та переслідують вас... Тіштеся і переповнюйтесь радістю, бо в небі вас чекає велика нагорода. Так само переслідували і пророків, що були до вас» (Матв. 5:11, 12). Здавалося, що все це тривало цілу вічність, але зрештою я знепритомнів.

Я прийшов до тями в холодній камері, в якій не було ні хліба, ні води, ні ковдри. Незважаючи на це, я залишався спокійним. Як і обіцяє Біблія, «Божий мир» беріг моє серце і мої думки (Філ. 4:7, прим.). Наступного дня один добрий солдат дав мені хліба і води, а також шинель. Пізніше інший солдат віддав мені свій пайок. У цій та в багатьох інших ситуаціях я відчував на собі ніжну турботу Єгови.

Влада вважала мене невиправним бунтарем, тому мене відправили в Афіни, щоб я постав перед військовим судом. Я був засуджений на три роки ув’язнення в тюрмі на острові Ярос, що лежить приблизно за 50 кілометрів на схід від острова Макронісос.

Тюрма на острові Ярос була величезною фортецею з червоної цегли, в якій відбували покарання більш ніж 5000 політв’язнів. Крім того, там тримали сімох Свідків Єгови, яких ув’язнили за дотримання християнського нейтралітету. Усі ми попри сувору заборону таємно збиралися разом, щоб вивчати Біблію. Нам навіть регулярно потай передавали «Вартову башту», і ми переписували її, щоб вивчати.

 Одного дня за таким вивченням нас застав охоронець. Він забрав нашу літературу. Коли нас повели до заступника начальника тюрми, ми очікували, що нам подовжать термін ув’язнення. Натомість той сказав: «Ми знаємо, хто ви, і поважаємо вашу позицію. Знаємо, що вам можна довіряти. Повертайтеся до праці». Він навіть дав декому з нас легшу роботу. Наші серця переповнилися вдячністю. Навіть у в’язниці своєю непорочністю ми несли хвалу Єгові.

Наша стійкість приносила й інші хороші результати. Один в’язень, який був професором математики, спостерігав за нашою доброю поведінкою і почав ставити нам запитання про наші вірування. На початку 1951 року нас, Свідків, разом з ним звільнили з в’язниці. Пізніше він став охрещеним Свідком Єгови, а згодом і повночасним проповідником доброї новини.

Після звільнення я повернувся до своєї родини в Каріцу. Через деякий час разом з багатьма своїми земляками я переїхав до Мельбурна (Австралія). Там я зустрів чудову християнку Джанет і одружився з нею. Ми виховали сина і трьох дочок, які стали християнами.

Тепер мені вже за 90. Я і далі ревно служу старійшиною. Інколи мої давні травми даються взнаки — я відчуваю біль у ногах і тілі, особливо після проповідування. Усе ж, як завжди, я сповнений рішучості бути «воїном Христа» (2 Тим. 2:3).