ДАВИД з усіх сил намагається втриматися на ногах, опираючись воїнам, які зі штовханиною відступають з передової. Він бачить їхні збентежені, сповнені страху очі. Що ж є причиною такого сум’яття в ізраїльському війську? Воїни з тремтінням у голосі повторюють одне і те ж: «Голіаф! Голіаф!» Це ім’я кремезного чоловіка, який виділяється у ворожих лавах своїм зростом. Давид, мабуть, ще ніколи не бачив такого велетня.

Цілком зрозуміло, чому цей дебелий здоровань вселяє стільки страху. Навіть без бойового спорядження Голіаф, напевно, важить більше, ніж двоє міцних чоловіків укупі. Але зараз він озброєний до зубів і має на собі захисний обладунок. Цей бувалий воїн зухвало кидає виклик ізраїльтянам. Уявіть, як його голос, наче гуркіт грому, розноситься долиною, коли він глузує з царя Саула і його війська. Голіаф викликає когось з ізраїльських воїнів на двобій, який має визначити результат війни (1 Самуїла 17:4—10).

Ізраїльтяни та їхній цар до смерті налякані. Давид дізнається, що нічого не вирішується вже більше місяця. Голіаф день у день сипле зневажливими насмішками, а тим часом обидві армії — ізраїльська і філістимська — залишаються заручниками цієї ситуації. Давид ледь стримує своє обурення. Цар Саул і його воїни, серед яких і троє старших братів Давида, злякалися, немов малі діти. Яка ганьба! Своїми насмішками цей язичник Голіаф ображає не лише ізраїльське військо, а й самого Єгову, Бога Ізраїля. Але чим тут може зарадити ще зовсім юний Давид? І чого нас вчить його чудовий приклад віри? (1 Самуїла 17:11—14).

Пригадаймо, що відбувалося за багато місяців до описаних вище подій. На пагорбах поблизу Віфлеєма Давид випасав батькових овець. Цьому вродливому рум’янощокому парубку з розумними очима ще, мабуть, не було й двадцяти. Доглядаючи отару, Давид не раз милувався красою Божого творіння. Вона вабила його і надихала. Усі свої почуття юнак виливав у музиці. Він міг годинами грати на арфі і з часом став вправним музикантом. Одного вечора, коли Давид пас овець, йому повідомили, що батько хоче його бачити, і то негайно (1 Самуїла 16:12).

Коли Давид прийшов додому, то побачив, що його батько, якого звали Єссей, розмовляє зі стареньким чоловіком. То був вірний пророк Самуїл. Єгова сказав йому помазати одного з синів Єссея на наступного царя Ізраїлю. Самуїл уже побачив сімох старших братів Давида, але Єгова дав пророку зрозуміти, що не обрав жодного з них. Коли ж прибув Давид, Єгова сказав Самуїлу: «Помаж його, бо це він!» На очах усіх Давидових братів Самуїл взяв ріг з олією і вилив її на голову хлопця. Ця подія повністю змінила життя юнака. Біблія каже: «З цього дня Давид завдяки духу Єгови сповнявся силою» (1 Самуїла 16:1, 5—11, 13).

Чи відтоді Давид задер носа і став виношувати честолюбні мрії про своє царювання? Ні. Він  смиренно чекав, коли Єгова через свій святий дух покаже йому, що прийшов час взяти на себе нові обов’язки. Давид продовжував виконувати непрестижну працю пастуха. Хлопець вкладав серце у свою роботу, яка до того ж вимагала від нього неабиякої сміливості. Двічі над вівцями його батька нависала смертельна небезпека — на них нападали дикі звірі. Одного разу це був лев, а іншого — ведмідь. Давид не відганяв хижаків з безпечної відстані, а відчайдушно кидався захищати безпомічних овечок. В обох випадках пастух власноручно вбивав розлючених кровожерних звірів (1 Самуїла 17:34—36; Ісаї 31:4).

З часом схвальні відгуки про Давида дійшли до царя. Саул все ще був могутнім воїном, але вже не мав схвалення Єгови, бо не слухався його вказівок. Бог забрав від Саула свій дух, тому на царя часто находив поганий дух — він ставав злим, недовірливим і жорстоким. У такі хвилини єдиним, що його заспокоювало, була музика. Слуги Саула розповіли йому про Давида, обдарованого музиканта і мужнього воїна. Тож хлопця привели до царського палацу, і він став придворним музикантом та зброєношею Саула (1 Самуїла 15:26—29; 16:14—23).

Молоді люди можуть наслідувати віру, яку виявляв Давид. Вартим уваги є те, що у вільний час він займався справами, які наближали його до Єгови. Також він наполегливо виробляв практичні вміння, які пригодилися йому в житті. А щонайважливіше, він слухався керівництва духу Єгови. Давид справді є для нас усіх чудовим прикладом (Екклезіаста 12:1).

Служачи в Саула, Давид часто, а бувало і надовго, повертався додому, щоб доглядати овець. В один з таких періодів Єссей послав Давида провідати трьох найстарших братів, які служили у війську Саула. Тож юнак слухняно взяв усе, що приготував для них батько, і подався у долину Ела. Прибувши на місце, він став очевидцем ситуації, описаної напочатку. Обидві ворожі армії стоять в очікуванні на протилежних схилах просторої, звивистої долини (1 Самуїла 17:1—3, 15—19).

Давид не може змиритися з тим, що відбувається. Як може військо живого Бога Єгови у паніці втікати від простої людини, та ще й язичника? Давид вбачає у насмішках Голіафа відверту зневагу до Єгови. Юнак питає воїнів, що́ буде тому, хто здолає Голіафа. Еліав, найстарший брат Давида, чує, як той розмовляє з воїнами, і сильно гнівається. Він каже, що хлопець прийшов сюди, аби просто подивитись на бій. На це Давид відповідає: «Що я такого зробив? Я тільки запитав!» Він продовжує впевнено говорити, що велетню можна завдати поразки, і зрештою його слова переказують цареві. Тоді Саул наказує привести Давида (1 Самуїла 17:23—31).

Давид, маючи на увазі Голіафа, завзято каже царю: «Нехай ніхто не втрачає через нього відваги». Саул та його воїни і справді втратили відвагу. Вони, імовірно, допустилися звичної помилки — почали порівнювати себе з цим здоровилою,  прикидаючи, що вони йому, мабуть, по пояс або максимум до грудей. Вони уявляли собі, як Голіаф одним махом стирає їх з лиця землі. Але цього не скажеш про Давида. Як ми побачимо, він дивився на цю ситуацію іншими очима. Тож хлопець зголошується виступити проти велетня (1 Самуїла 17:32).

Саул заперечує: «Ти не можеш вийти на бій з ним, бо ти ще молодий, а він воїн з юних літ». Чи Давид дійсно ще надто малий? Ні, він просто ще замолодий для служби у війську і, можливо, виглядає молодше свого віку. Попри це Давиду вже близько двадцяти років і його знають як хороброго чоловіка (1 Самуїла 16:18; 17:33).

Щоб розвіяти сумніви царя, Давид розповідає, як здолав лева та ведмедя. Однак Давид зовсім не вихваляється. Він знає, завдяки кому він поборов хижаків. Хлопець каже: «Єгова, який визволяв мене з пазурів лева і ведмедя, визволить мене також з рук цього філістимлянина». Зрештою Саул поступається і дозволяє юнакові вийти проти Голіафа. Цар каже: «Іди, і нехай Єгова буде з тобою» (1 Самуїла 17:37).

Чи ви хочете мати таку ж віру, як у Давида? Зауважте, що віра цього хлопця не була юнацьким ідеалізмом чи сліпим оптимізмом. Його віра в Бога ґрунтувалась на знанні та досвіді. Давид знав, що Єгова є чуйним захисником і виконавцем своїх обіцянок. Якщо ми теж прагнемо розвинути міцну віру, нам треба і далі здобувати знання про Бога, досліджуючи Біблію. Коли ми будемо застосовувати ці знання у своєму житті, то матимемо успіх і наша віра, без сумніву, ставатиме міцнішою (Євреїв 11:1).

Саул починає споряджати Давида в бій. Він дає хлопцеві своє військове вбрання, яке мало чим відрізняється від вбрання Голіафа. Також Саул надягає на Давида великий лускатий панцир, зроблений з міді. Давид пробує походити в громіздкому царевому обладунку, але розуміє, що це не для нього. Він не був тренованим воїном, тож не звик носити військове спорядження. До того ж обладунок царя не підходить Давиду за розміром, адже Саул — найвищий чоловік в Ізраїлі (1 Самуїла 9:2). Хлопець знімає лати і озброюється лише тим, до чого звик,— тим, чим захищає батькову отару (1 Самуїла 17:38—40).

Давид перекидає через плече свою пастушу торбину і бере пращу. В наш час праща вважається досить примітивною зброєю, але тоді вона була доволі грізним знаряддям. Праща являла собою шкіряну мотузку з розширеною середньою частиною. Кращого знаряддя для пастуха годі й шукати. У розширену частину мотузки він вкладав камінь, сильно розкручував пращу над головою, відпускав один кінець мотузки і метав камінь, завдаючи точного й нерідко смертельного удару. Отож праща була ефективною зброєю, і деякі війська навіть мали загони пращників.

Давиду не терпиться вступити в бій з ворогом. Він швидко спускається в долину і в пересохлому руслі річки знаходить п’ять невеликих гладеньких каменів. Увесь цей час Давид, мабуть, палко молиться до Бога. Tоді хлопець сміливо біжить назустріч велетню.

Як реагує Голіаф, коли бачить Давида? «Філістимлянин став зневажливо насміхатися з нього,— читаємо в Біблії,— бо це був всього лиш рум’яний і гарний хлопець». Голіаф каже Давиду: «Хіба я пес, що ти вийшов на мене з палицями?» Очевидно, велетень не помітив, що крім палиці Давид має також пращу. Голіаф проклинає Давида своїми богами і грозиться згодувати його тіло птахам та польовим звірам (1 Самуїла 17:41—44).

Відповідь Давида донині залишається яскравим свідченням непохитної віри. Лише уявіть, як цей хлопчина відважно заявляє Голіафу: «Ти йдеш на мене з мечем і списом, а я іду на тебе в ім’я Єгови, Бога військ, в ім’я Бога військ ізраїльських, з якого ти насміхаєшся». Давид знає, що сила людини, як і зброя, не мають великого значення. Голіаф зневажив Єгову, і Бог цього не потерпить. Тому Давид впевнено каже: «Це битва Єгови» (1 Самуїла 17:45—47).

 Звичайно, Давид не сліпий. Він розуміє, що має справу з потужним і добре озброєним велетнем. Але Давида це не лякає. На відміну від Саула і його воїнів, він не порівнює себе з Голіафом. Натомість він порівнює цього філістимлянина з Єговою. Голіаф, зріст якого 2,9 метра, здається горою на фоні інших чоловіків. Однак в порівнянні з Володарем всесвіту він виглядає комахою. І цю комаху Єгова був готовий розчавити.

Давид біжить назустріч ворогу, на ходу виймаючи з торбини камінь. Хлопець вкладає його у пращу і так крутить нею над головою, що аж чути свист. Голіаф і собі рушає в атаку, а перед ним ступає його зброєносець зі щитом у руках. Проте зброєноша звичайного росту не може тримати щит достатньо високо, щоб захистити голову такого велета, як Голіаф. А Давид цілить саме у голову (1 Самуїла 17:41).

І ось Давид випускає камінь з пращі. Западає німа тиша. Немає сумніву, Єгова подбав про те, щоб Давиду не довелось цілитися вдруге — камінь влучає Голіафу прямо в чоло. Велетень падає обличчям до землі, а переляканого зброєношу, мабуть, здуває наче вітром. Тоді Давид підбігає, хапає меч Голіафа і відрубує йому голову (1 Самуїла 17:48—51).

Тільки тепер до Саула і його воїнів повертається сміливість. Здійнявши гучний бойовий клич, ізраїльтяни кидаються на ворогів. Перед двобоєм Давид сказав Голіафу: «Єгова... віддасть вас у наші руки». Так і стається. Філістимляни зазнають цілковитої поразки (1 Самуїла 17:47, 52, 53).

Ті часи, коли служителі Бога брали участь у війнах, давно минули (Матвія 26:52). Все ж нам варто наслідувати віру Давида. Для нас теж Єгова має бути реальною особою, єдиним Богом, якому слід служити і віддавати хвалу. Іноді наші проблеми здаються нам непосильними, але Єгова здатний їх подолати, адже він володіє безмежною силою. Якщо Єгова є нашим Богом і наша віра в нього така ж міцна, як була в Давида, то жодні труднощі і проблеми не повинні нас лякати. Пам’ятаймо, сила Єгови непереможна!